Молоде життя нестримно кличе в мандри, до пригод……
І так, листопадовими вихідними, а саме суботнього вечора листопада 2012 р. Б., Я, Гандзя, Микола і Назар виїхали електричкою із Тернополя в напрямку на Іване – Пусте.
Зібрались в останні години, бо й вирішили остаточно що їдемо теж в переддень, Я, в свою чергу, добігав до Ж/Д вокзалу, так як завжди складав сумку в останній час перед виїздом.
Микола з Назаром були в гарному гуморі, трохи , правда, в істеричному, але я теж був незадоволений останніми подіями й переживаннями душевними, тому саме Гандзя вносила конструктив в нашу компанію на початку поїздки.
В електричці сміхом наробили шуму, особливо коли їли фрукт «Памела» і згадували цікаві пригоди. Конструктивних і плідних розмов було небагато, і в певний момент всі, як по змові, позасинали, лиш я перед тим поставив будильник. Спали недовго, менше години, але цього вистарчило для того, щоб забути насушні проблеми й місто, і в пів на першу ночі рушити до хутора Млинки.
Настрій був піднесений, повсюди гарна передзимова ніч, усі, стомлені за день, сплять по домівках, а ми четверо шукачів пригод ідемо широким кроком до мети – печери!
Гандзя – єдина дівчина в нашій компанії, наголошувала на красу довкола, і особливо їй сподобався вигляд потягу, що мчав у темінь пробиваючи її лиш одним ліхтарем.
Ось, і дійшли ми до резиденції Бориса Гори, і звичайно були в захваті від деревяного плоту у формі барикадної огорожі князівських часів, вежі біля брами із синьо жовтим прапором та декоративно оформленого запорожця на подвір’ї. Зустрів нас Любко (колишній пластун) і ми швидко зібравшись, переодягнувшись і прихопивши із собою головний атрибут поїздки – Ананас, пішли до печери. При вході залишили все непотрібне, вислухали інструктаж Любомира і кинулись в лабіринти ходів підземних за своїм провідником.
Скажу Вам, що я вперше попав в печеру такого типу, і зовсім мало що міг запам’ятати із розміщення районів, ходів та галерей, але але це все таке красиве! Знизу, зверху й по боках –кристали, десь більші, десь менші; є білі, є рожеві, чорнуваті та жовті, краса красою. З часом, вони припадають пилом, і від цього загрязнюються, перестають рости, тому існує декілька правил в печері.
Різних розмірів галереї, кімнати, із своїм історіями і навіть легендами. Ходили то вниз, то вгору, або коли треба – повзли, звивались як хробаки, усе цікаве й захоплююче! Я ж, відчув як то бути вагітним, бо спереду на поясі носив свою немалу сумку із фотоапаратом, аби ви могли тепер споглядати мої фото.
 |
Любомир показував нам монокристали жовтого кольору |
Обмазані глиною, ми проходили ущелину впираючись ногами об стінки, сиділи у кімнатці в повній темноті. Саме в тій кімнаті Любомир показував нам монокристали жовтого кольору величезних розмірів. Краса тай годі!
Час під землею минає непомітно, так і ми незчулись, як уже потрібно було виходити, щоб встигнути на електричку до Файного Міста. Повискакували задоволені з печери знову у ніч, і залишили позаду усі ті підземні райони, проходи і галереї. Вдячні Любку за дружню послугу, так як ми фактично нічого й не оплачували. Він запрошував ще, і казав радити друзям, щоб вони відчули ті ж великі емоції!
 |
| з’їли наш Ананас і повкладались спати |
Тож, задоволені собою, невиспані, але бадьорі, ми спокійно встигли на електричку. В теплі з’їли наш Ананас і повкладались спати під лавками. Встидно? Ні, спати хочеться, тому все одно, і весь безмежний подив пасажирів нам теж був до одного місця аж до станції Тернопіль, де ми й розійшлися із кращими побажаннями.
Раджу всім спробувати теж, що і ми ходячи кілометрами під землею серед безмежної кількості кристалів.
Веприк Микола, мандри. 24-25.11.2012.
 |
| ми проходили ущелину впираючись ногами об стінки |
Немає коментарів:
Дописати коментар